У Франкфурті, чекаючи літак, зайшов до кафе щось перекусити. Офіціантка вказала мені на вільне місце за довгим столом, за яким вже сиділо троє людей, як згодом виявилося, англомовні мама, тато і їх дорослий син.
Коли я наблизився і сів поруч із ними, мама сказала якийсь коментар і вони дещо стримано, але все ж розсміялися. Подолавши спонтанне внутрішнє збентеження, я зайняв своє місце і чекав на замовлену страву.
По якімсь часі жінка звернулася до мене, кажучи: “Вибачте. Ми їхали на прощу до Італії і я сказала чоловікові: Вважай, бо я попрошу Бога, щоб священник помолився над тобою, щоб ти був чемніший”. І тут надійшли Ви. Я не стрималася, щоб не пригадати цю обіцянку!”
Тепер вже розсміявся я і у відповідь сказав: “Будьмо уважні, коли молимося, бо Він (я вказав пальцем вгору) все чує”.
Сміялися всі разом, а жінка додала: “Але мій чоловік насправді хороший”.
Я теж, уже серйозно, зауважив: “Бог справді вислуховує наші молитви, а особливо – молитву люблячої неньки”.
Пообідавши, побажав їм усім Божого благословення і ми розійшлися – кожен власною дорогою, власним паломництвом на цьому світі…
